Село Нараїв

Село Нараїв - центр одноіменної сільської ради, розташоване за 16 км у північно-західному напрямку від районного центру міста  Бережани  і 66 км від обласного центру міста Тернополя в західному напрямку. В сільраду входить село Шайбівка, в якому знаходиться крайня географічна західна точка Тернопільської області.

картинка Нараїв розкинувся вздовж річки Нараївка, в основному із півночі на південь, на відстань майже 12 км. Село відбиває конфігурацію річкової системи Нараївки - його бічні вулиці простягаються потоками, ярами і балками.
Від гідроніма "Нараївка" і походить, за першою версією, село Нараїв. Річка Нараївка дуже петляє (мандрує). З литовської "нар" -  петля. Є версія, що село виникло в час панування Великого Литовського  князівства на наших землях після занепаду Галицько-Волинської держави.

Друга версія про походження топонімічної назви "Нараїв" пов'язана зі шляхом Львів-Нараїв-Бережани, так званим "гостинцем", яким граф Потоцький їздив у своє помістя - палац у селі Рай біля Бережан - "дорога на Рай". Звідти і назва містечка, яке виникло на місці перехресть - сучасний центр села Нараїв-міста.
Ймовірно, що власне поселення виникло у болотистій долині, де зараз вулиця Лани, де і був найстаріший центр села Нараїв, можливо з іншою назвою. Він був захищений дрімучими дубовими лісами із заходу і горбами-горами зі сходу з вершинами гір Замчисько і Татарської.

Цікава третя версія походження села - від імені панів Нараєцьких, які мали свій маєток-фільварок в селі. Прізвища Нараєцьких викарбувані на величних пам'ятниках на місцевому цвинтарі. Крім того є багато людей з прізвищами Нараєвські в сусідньому селі Рогачині.

Село Нараїв багате мальовничими ландшафтами горбогір'я на сході, великими степовими (польовими) ділянками на північному заході. Південь і схід займають листяні ліси. Найвища вершина в межах села гора Рикавка, розташована біля хутора Кулеби (407м). Грунти світло-сірі опідсолені, сірі, чорноземні. Специфічними є також кліматичні умови села - тут холодніше ніж в інших місцях Бережанщини. Долина річки Нараївка продувна, тут середня температура взимку на 3-5 град С нижча, ніж в загальному по околицях. Надра землі багаті на вапняк, пісковик (штамбрухт), глину будівельну, пісок кварцовий, торф тощо.

КартинкаМістечко Нараїв згадується вперше в документах (перша письмова згадка) з 1443 року. Спочатку було дві громади - громада Нараєва-міста і громада Нараєва-села. До 1830 року існувало дві парафії. З централізацією села було об'єднано громади, створено єдиний цвинтар, в 1830 році вимурувана кам'яну церкву (церква "Чесного хреста"), а дерев'яну продано в село Жуків (Підлісці), де вона стоїть і сьогодні.

Виникненню містечка Нараєва сприяв приїзд в село євреїв-переселенців,які шукали захисту від утисків хрестоносців у Польщі в час правління П'ястів. В Нараєві їхня громада досягала майже тисячної кількості. Мала дві синагоги. В основному  євреї займалися торгівлею. Нараїв виростає в містечко, якому надається Магдебурське право.

Під час нападів орди на землі Речі Посполитої татари неодноразово грабували ці землі і збирали ясир. Особливо великої шкоди татари завдали в 1625 році, коли Нараїв-місто було зруйноване на 50%, а Нараїв-село - на 70%. Під час нападу татар у 1638 році згоріло містечко і деревяний паркан навколо нього.
Після поділу Польщі у 1772 році село Нараїв з округою Бережани опиняється під владою Австрії. Польща ще сподівалась на звільнення і відновлення з допомогою Наполеона, але ці сподівання не справдились.
Поляки намагалися скинути панування Австрії й іншим шляхом. В Нараєві-місті Тадей Вісньовський заснував революційний гурток, який у 1846 році вирушив до Бережан щоб роззброїти австрійський гарнізон. Похід закінчився трагічно. Вісньовського судили і повісили, інших кинули до в'язниці (Курорштейн, Тіроль). 

КартинкаРадо вітали у Нараєві Маніфест цісаря Франца Йосипа про скасування панщини. 3 травня 1848 року у селі після відправи у навозбудованій церкві відбувся великий похід з заходу (звідки прийшла свобода) до початку села. Тут селяни поставили Хрест Свободи, який стоїть і сьогодні.
Тут щорічно відбуваються молебні.

Спокійними були роки для Нараєва в пореформенний період. В Нараєві створено ряд підприємств - гуральню, цегельний завод "Потік". Виростає скляний завод "Гута" на околиці села - перший скляний завод на Бережанщині. Заснували його "шваби", вихідці з Німеччини (приблизно 1877-1878 рр.). В основному тут виробляли аптечну різнокольорову продукцію, скляні вироби побутового призначення. Завод згорів у 1944 році.
У Нараєві діяло 3 шинки, був заїзний двір, багато крамниць, у яких торгували євреї. Чисельність  єврейської громади зросла до тисячі осіб(1939 рік). 

Нараїв-місто стає виключно польсько-єврейським містечком. Кожен четвер відбувається велике торговище.
В цей час у Нараєві-місті діє 2 синагоги, польська громада будує костел. У 1830 році збудовано нову кам'яну церкву греко-католицької громади українців Нараєва. З цього часу громада стає єдиною, а дерев'яну церкву Cвятої Трійці продають у Підлісці (тепер село Жуків). Перші школи виникли у Нараєві (в центрі і селі) як початкові церковні школи. Тут навчали письма церковні регенти-дяки, а пізніше - вчителі. Перед  війною у1810-1812 рр. будується приміщення сучасної середньої школи. При будівництві фундаменту, а пізніше і на господарствах окремих громадян, знайдено кістки, що підтверджують, що тут у минулому був цвинтар.

Не обминали Нараїв епідемії, стихійні лиха. Епідемія 1830 року забрала багато людських життів. До цього часу в урочищі Мажеровець є хрести. Тут було кладовище людей, що померли під час епідемії холери.

Під час Світової Війни у 1914 році бої відбувалися і у самому селі. Бій між військами Австрії і Росії відбувся на вулиці Раковиця де загинули воїни з обох сторін.
У 1916 році запасний полк австрійських військ стояв у нараївському лісі (між вулицями Потік і Раковицею). Ще до сьогоднішніх днів де-не-де збереглись бліндажі. В складі австрійських військ був легіон усусів (легіон українських січових стрільців). В цьому легіоні воювали і вихідці з Нараєва: Іван Скоропад, Франц Бучинський, Микола Бай.
У Першу Світову війну на вулиці Лани була санітарна частина, в якій лікували поранених бійців австро-угорської армії. Військовий цвинтар розташований на горі Замчисько.


Михайло Когут

НАРАЇВ — МІСТО (З мого нотатника)

1916 р.— літо. Маси народу, переважно жінки та діти. Тоді святково вітали архикнязя. Карла, престолонасЛідника австрій­ської монархії", який відвідував фронт над Золотою Липою. Цер­ковна процесія під проводом пароха о. крил. Івана Дидика, в асис- ті о. декана Василя Кушніра, пароха з Вербова — вітали достой­ного гостя.

1918 р. Осінь. Листопад. Хоч холодом віяло, та серця палали. Українці перебирали владу. Лунала радісна пісня «Вже воскресла Україна». У Львові почалися бої з поляками... Дамо собі раду!..

1919 р. Червень. Перед переважними силами ворога', що надій­шли з Франції, наші поступаються... Настав у Галичині час страш­них переслідувань, арештів,реквізицій — відвертого грабунку, уза­коненого чужою, ворожою державою.

1921p. У Нараєві вже чотири місяці перебуває карна експеди­ція. Хтось доніс поліції, що в Нараївських лісах переховуються Українські Січові Стрільці і місцеве населення має з ними зв'я­зок. Знову обшуки й знову немилосердно б'ють селян. Місцевий дідич-поляк, Францішек Нартовскі — присікався до Петра Яґоць- кого, війта з часів україської влади, мовляв Яґоцький 'зрізав па- м'ятковий хрест, поставлений 1910 року в 500-ліття битви під Грунвальдом. Яґоцького заарештували і страшенно били впро­довж трьох днів, відпустили і знову наказали другого дня повер­нутись. Але вимучений, стероризований Яґоцький вже не з'явився на дальші муки — наклав на себе руки, залишивши дружину, дві доньки і двох синів.

 

1922р. Здавалось, що війні прийшов кінець. Польська влада заводила свої порядки. Сваволя темгіих типів з вулиці ніби кінча­лась. Заходами о. крил. І. Дидика, польська адміністраційна вла­да дала дозвіл відновити читальню «Просвіти» в Нараєві. Картинка Засно­вано аматорський театральний гурток, під керівництвом учителя Володимира Конашевича, його правою рукою була дуже добра вчителька Олена Сагайдаківна. Заступником голови був Теодор Яґоцький, секретарем Михайло Стахів, скарбником Михайло Ко­гут. Перша вистава — «Сватання на Гончарівці» мала великий успіх. її повторено в місті, а для підтримки духа дають її і в су­сідніх селах. Гурток покрив з прибутків за ту виставу, кошти бу­дови сцени, та видатки на реквізит. Душею гуртка стала Олена Сагайдаківна, режисер, диригент хору, артист-маляр декорацій — в одній особі. Від громадської праці її не відстрашували ні погро­зи шкільної влади, ані заборони. Через кілька років шкільна вла­да таки усунула її з праці, а Володимира Конашевича дисцип­лінарно перевели в район Козівщини. З молоді, у тих часах згадаємо: Михайла Стахова, Миколу Чорного, Михайла Готру, Дмитра Пришляка, Василя Янчинського, Петра Бойка, Івана Бая, Теодора Зварича, Теклю Стахів, Параньку Різник, Іванну Різник, Галю Стахів, Юлію Різник, Софію Дворня, зам. Когут, Дозю Ма- ланій та ін.

1930 рік. Осінь. Пацифікація — помста місцевої «польонй». Саме, коли наші були на вечірньому Богослуженні, польська ка­валерія оточила церкву і чекала на мужчин, особливо луговиків і членів читальні. Янек Янковські, секретар місцевої «гміни», за­явив парохові о. д-рові Романові Яценкові, що вони поляки «зна­ють, кого їм треба», бо мають точний список. Мужчин ловили і вели до «ґміни» (громадського Уряду), там їх били й... обтинали зачіски. Як заявив той же секретар гміни, наказ пацифікувати Нараїв видав дідич Нартовскі, бо йому не сподобались у наших хлопців зокрема «гайдамацькі» чуприни. Вони нагадували дідиче­ві козаків, які колись його били (він був у польському повстан­ню) — ось він і відплачувався...

Пізньої осени в Нараєві з'явилася сотня поліцаїв, хоч деякі судячи по поведінці й не були представниками того славного в демократичній Польщі «фаху». Поліція заарештувала майже всіх чільних місцевих громадян і частину молоді. Дехто втік. Але бу­динок читальні «Просвіти», театральну залю, магазин т-ва «Сіль­ський Господар» — поляки знищили. Насіння, приготоване на вес­няний засів на зразкових полях, не тільки розсипали по підлозі, а ще й полили нафтою; театральні декорації-і заслону — покраяли ножами. Так само «господарювали» в кооперативній споживчій крамниці, нищили товари, обладнання тощо. А заарештованих би­ли до крови.

У листопадових днях 1918 року українська влада трактувала поляків та жидів не як ворогів, а як своїх громадян нарівні з українцями, хоч ішов бій під Львовом з поляками. Ми були тоді з крови і кости демократами. Але дістали науку на майбутнє!

Праця на економічному чи культ-освітньому полі була сіллю в оці польської влади. Все українське життя було під контролею поліції. Під Гї контролею були читальні, бібліотеки, вистави, де- клямації тощо. Так було аж До розвалу Польщі восени 1939 року. Спочатку дехто боявся польської влади чи точніше — безладдя, але згодом звикали. Найбільше слідкувала польська поліція за молоддю. Організація УВО, а потім ОУН, зганяли сон з очей польській поліції. Не допомагали переслідування ні всякі конфі­денти — доноси. Арешти здебільшого кінчалися звільненням за­триманих судовою владою.

Рік 1933. Заходами української греко-катол. парохії, конкрет­но о. д-ра Яценкова, засновано в Нараєві т-во «Орли». Головою був о. д-р Яценків, заступником Михайло Когут, скарбником Ми­хайло Атаманчук, освіт, реф. Михайло Драбик. У грудні того року т-во показало виставу для дітей «Приїзд св. Миколая». Поліція теж тоді присікалась до управи товариства, бо дітвора, мовляв, молилася за кращу долю України, а не Польщі! Але все закінчи­лось лише допитами.

1939 рік. 7 червня на власному подвір'ї на очах рідного бать­ка, убили пострілами з пістоля молодого хлопця, сл. п. Петра Бая. Тисячні маси народу з Нараєва та довколишніх громад, ifpo- вожали юнака на вічний спочинок. Польонія побоювалась відпла­ти. Поліційна влада заборонила сусіднім громадам брати участь у похоронах (було зібрано поліцію з кількох станиць).

Сл. п. Петро Бай дитина села, закінчивши народню школу в Нараєві, рвався до дальшого навчання в гімназії у Бережанах — та не зміг цього осягнути з незалежних від нього причин. Працю­вав над собою дома, потім записався на кореспонденційні, еконо­мічні курси в Подєбрадах у Чехах. Кореспонденцію контролюва­ла польська поліція, а потім почала за ним слідкувати. Юнак належав до всіх місцевих товариств, а в ОУН виконував функцію районного організатора.

В ночі на 7 червня два перебрані поліцаї та один із «стшель- цув», що орієнтувався в господарських забудуваннях Баїв, прий­шли на їхнє подвір'я. Щоб ніхто не міг вийти з хати, зав'язали дротом двері. Маючи відомості, що Петро Бай спить в стодолі, ввійшли туди і сонного витягли на подвір'я. Зчинилася метушня, домашні почали вискакувати з хати крізь вікно. Тоді поліцаї, зля­кавшись, що їх самих зловлять--1 пострілами вбили Петра на по­двір'ї. З часом було викрито прізвища вбивців і заслужена кара їх — досягла.

Восени 1939 р. з окупацією Галичини большевиками, всі існую­чі товариства та установи були зліквідовані, в тому й «Орли». Якась «добра» душа знайшлася, що подала світлину членів «Орлів» до НК.ВД. Щастя, що на світлині не всі були! У березні 1941 р. НКВД перевів арешти серед молоді, а впродовж 26, 27 і 28 червня 1941 року енкаведисти по звірячому замордували ту молодь в Бережанах — дівчат і юнаків.

Мученичою смертю загинули: Ольга Фортуна, І ванна Різник, Мілька Фіґурська, Володимир Нагірний, Михайло Драбик, Сте- фан Драбик, Одосько Нагірний, Володимир Сендецький, Микола Захарків, Михайло Проскуренько, Стефан Литвин, Марко Шехо- вцч, Степан Зварич, Михайло Зорій, Василь Денека, Михайло Атаманчук, Василь Данилків, Стефан Воскрес, Іван Бай, Осип Бабяк, Микола Савків, Василь Воскрес.

На весну 1940 р. большевицька влада заарештувала управите­ля школи Василя Цаленюка і громадянина Дмитра Нагірного, але після допитів, врешті-решт звільнили. Останній, вже не хотів за­знати ще одного «визволення» влітку 1944 р. і опинився, як емі­грант на вільній землі Вашінгтона. Помер у Бостоні в 1955 р.

*
* *

Рік 1941. Літо. Большевики відступили під тиском німців. В Бережанах на міськім городі, неподалеку мурів замку Сєняв- ських, знайшли три могили, в яких комуністи загребли свої жерт­ви. Надворі була спека, тому відкрито тільки дві могили, третьої влада не дозволила відкрити. В одній братській могилі розпізнали останки сл. п. Петра Литвина, Одоська Павлова та Михайла Зо- рія. Родина поховала їх в Нараєві.

Хай цей спогад стане признанням і доброю згадкою тих, що мучились і вмирали за волю рідної Землі.


Громада Нараєва-міста взяла активну участь у встановленні народної влади під час Листопадового зриву і утворення ЗУНР. Багато нараївської молоді воювали в рядах Української Галицької Армії.
Період 1919-1939 рр. (так звана "польська займанщина") принесла Нараєву полонізацію. Польські  колоністи (мазури) оселилися на хуторі Запуст та на вулиці Колонія. В цей час були вирубані і викорчувані великі ділянки дубових лісів в північно-західній частині Нараєва(звідси і назва хутора Запуст). Але польські колоністи не прижились на цих землях. Вони продали землю і виїхали. У школах обовязковою мовою викладання стала польська. Старожили села ще й досі згадують недобрим словом польську вчительку Боліховську. Польська влада неодноразово проводить каральні акції , так звані "пацифікації".

Особливо жорстокою була каральна акція польської жандармерії в 1930 році. Дідич Нарковський, вбачаючи в нараївцях козаків, наказав після відправи бити селян і обтинати їм чуби. Під час таких "пацифікацій" були знищені місцеві українські читальні, народні доми. Товари в крамницях обливали гасом і спалювали. У тюрмі було замучено війта села Петра Ягоцького. У 1939 році поліція вбила українського студента-патріота Петра Бая. 

У 1933 році силами греко-католицької парафії зокрема отця Яценкова, було засноване товариство "Орли".
Заснування першої читальні пов'язане з ім'ям священика отця Івана Дідика. Він заснував і товариство "Просвіта".

17 вересня 1939 року радянська армія перейшла річку Збруч щоб визволити єдинокровних братів-українців з польської неволі. У Нараєві-місті молодь захопила поліційну управу і вивісила жовто-блакитний прапор. Для зустрічі радянських військ члени "Просвіти" встелили дорогу від центру міста до річки Нараївки квітами. І воїнів зустрічали квітами. Але першою дією визволителів стало зняття національного прапора з поліційної управи і встановлення червоного. НКВД почало складати списки активістів суспільного житття, активістів хору села, організації "Орли".

КартинкаПерша розправа відбулась 22 лютого 1941 року над сімома хлопцями, членами ОУН на хуторі Кулеби. Григорій Москаль, Григорій Шкопій, Володимир Лопушанський, Василь Солтис, Василь Галай, Богдан Гульовський, Максим Шуран - їх тіла вкладені на сани і відвезені в місто Бережани. Влітку, після відступу радянскої армії на місці трагедії священик Семен Чепіль відправив панахиду. Тут було насипано високу могилу. На могилі виступив з віршем-реквіємом гімназист з Бережан Мирослав Кушнір, який загинув у 1944 році у лавах УПА. Протягом березня-квітня 1941 року продовжувались арешти молоді. Були заарештовані: Ольга Фортуна, Іванна Різник, Міля Фінгурська, Володимир Нагірний, Михайло Драбик, Степан Драбик, Теодозій Нагірний, Микола Захарків, Степан Литвин, Михайло Зорій, Марко Шехович, Іван Бай, Осип Бабяк та інші (всього 22 особи). Їх було замордовано 26 - 28 червня 1941 року у місті Бережани. На їх могилі встановили пам'ятник з надписом  "Борітеся - поборете!". Коли  у 1944 році радянські війська вступили у Бережани пам'ятник був розстріляний. Він був відновлений у 1989 році. 

З 1944 року у Нараєві відновлено радянську владу. Знову почалися репресії проти цивільного населення - облави, вивезення в Сибір. На знак спротиву владі чоловіки втікають в ліси. Майже усі нараївці що були мобілізовані до лав радянської армії, загинули. Всього на фронтах Другої Світової Війни воювало 200 нараївчан, більша частина не повернулась - загинули або пропали безвісти.

У вересні 1944 року сили НКВД оточили школу УПА в Кілянському лісі. Загинули сотні ще не підготовлених хлопців. В цій операції були використані танки, міномети. Бій йшов три дні. З Нараєва загинули: Володимир Бай, Іван Бойко, Ілько Пахомський, Степан Романовський, Михайло Яцик та інші.
Оточення повстанців у "криївці" в 1946 році 6 травня стало ще однією трагедією для бійців УПА. Щоб не здаватись  тут застрелились Драбик Володимир (Морозенко) 1922 р.н., Савяк Петро (Кобзар) 1920р.н., Першин Михайло (Листок) 1925 р.н., Дідух Петро (Бойко) 1922 р.н. і Захарків Семен (Клим) 1919 р.н.

Колгоспи в Нараєві почали організовувати у 1950 році. Спочатку було 4 господарства, потім стало 2 - "Більшовик" та "Шлях до комунізму". Ще через деякий час господарства об'єдналися в єдине господарство колгосп "Більшовик". В 90-ті  роки колгосп "Більшовик" реформується у селянську спілку "Хлібороб України" . Тепер існує хліборобське товариство "Оселя".

У післявоєнний період освіту в Нараєві здобували у 2-х початкових школах і одній середній. Середня школа була другою за величиною школою у Бережанському районі і навіть називалася Бережанська середня школа №2. У ній навчалось понад 600 учнів. Це були діти не тільки з Нараєва а й із сусідніх сіл - Вербова, Стриганівців, Рогачина. У 60-ті роки початкова школа, збудована громадою у 1939 році, реформується у семирічну, а початкова школа хутора Чверті - у восьмирічну.

Медичну установу, засновану євреєм Грімфелем у хаті вчителя Бойка, у післявоєнний період реформували у стаціонарну сільську дільничну лікарню. Довгий час керувала  лікарнею лікар Банук, єврейка за походженням. Пізніше незмінним керівником став Антон Рокіцький. Зараз дільничну лікарню перенесено у двоповерховий будинок.

У кінці 90-х у Нараєві-місті було споруджено памятник Т.Г.Шевченку.Картинка
В Нараєві є 3 бібліотеки, два Народних доми. Культурні заходи в наші дні проводяться силами церковно-просвітянського хору, учнівськими гуртками художньої самодіяльності.

Насьогодні Нараїв, як і багато інших українських містечок і сіл переживає певний спад свого розвитку (відтік молоді у міста, спад народжуваності, трудова еміграція). І саме його екотуристичний потенціал може повернути селу розквіт.

(розповідь записана зі слів вчителя історії та географії Нараївської середньої школи

Красниці Миколи Васильовича)

 

Вгору