​Кулебська трагедія

«Уміли умирать – не вміли жить в ярмі»

Масові арешти національно свідомих українців, висилання до Сибіру, конфіскація майна, ліквідація та розпуск «Просвіти», заборона релігійних обрядів, пошуки зрадників – ось аж ніяк не повний перелік дій «визволителів», котрі прийшли до Галичини восени 1939-го. Місцеве населення сподівалося братів, але прийшли справжні кати, а з катами й розмова інша. Щоб уникнути депортацій та ув’язнення, щоб залишитись на рідній землі, життя змушувало шукати вихід, і він був на той час один – іти в підпілля.

Перші факти організації опору більшовикам мали місце 1940 року, коли примусово стали організовувати колгоспи, почалися перші арешти й вивезення до Сибіру. Досить швидко набула потужності підпільна боротьба з новим окупантом. Її очолила Організація українських націоналістів, що мала досвід протистояння польському режимові й формувала лави борців за волю народу, за побудову своєї держави.

Одне з таких підпільних формувань діяло в селах Стратин та Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області та ще в деяких сусідніх – Бережанського району Тернопільщини й Перемишлянського – Львівщини. Підпільникам став у пригоді невеличкий хутір Кулеби, захований у лісі біля села Нараїв. Зручно розташований, він був безпечний стратегічно. Тож, переховуючись від переслідування НКВС, члени підпільної групи знайшли там тимчасовий сховок в оселі українських патріотів Івана та Марії Янчинських. Хата їхня й господарські споруди стояли над потічком між двома високими горбами. Один – відкритий, другий – під густим лісом. У хаті Янчинських тоді часто збирались і місцеві свідомі українці, й активні діячі з навколишніх сіл. Це були Василь Івахів, Василь та Микола Солтиси, Микола Кащик із села Подусільна Перемишлянського району, група Григорія Москаля, до якої входили Іван Галай та Володимир Лопушанський зі Стратина, Григорій Шкапій із сусіднього села Добринів. Згодом до них приєдналися Максим Шуран із села Добромірка та Богдан Гульовський із села Шили Збаразького району Тернопільської області, які перебували на нелегальному становищі.

Найдосвідченішим підпільником і керівником групи був Василь Івахів (у майбутньому – один із перших командирів УПА, про якого співається в популярній партизанській пісні: «В перших рядах борців-героїв упав Івахів, друг Василь…» Напрочуд ерудована, високоосвічена людина, вихованець Рогатинської гімназії, колишній пластун і досвідчений підпільник іще за часів Польщі, він, теж бувши на нелегальному становищі, опікувався молодими побратимами, які зупинилися на Кулебах.

Дві сотні проти сімох

Ні хуртовини, ні люті морози, ні проблеми з харчами не ставали на заваді молодим підпільникам. Хлопці вивчали зброю та військову тактику, не забували і про історію. А ще нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали між населенням листівки, в яких пояснювали, що таке радянська влада, закликали не коритися. Коли в один із днів, близьких до Різдва, підпільники зібралися в хаті Павла Бажана на околиці села Добринів, хтось вистежив їх і виказав міліції, що була тоді в сусідньому Стратині. Зраджених заарештували й привезли до тамтешньої сільради. Телефоном сповістили районний НКВС. Звідти надійшов наказ пильнувати арештантів як зіницю ока й чекати на машину з Рогатина. Та дістатися до Стратина було нелегко: величезні сніги замітали дорогу, й розташоване посеред лісів село було фактично в ізоляції. Поки розчистили шлях, минула доба. Саме це і врятувало сміливців, які вночі звільнили себе, роззброїли охоронців і щасливо втекли. Облави, пошуки результатів не давали, але ворог продовжував свою підлу справу. До вистеження залучили таємну розвідку, провокаторів та місцевих перевертнів, яких, на жаль, у нас ніколи не бракувало. Саме через сексота вся Кулебська сімка й загинула. Акцію із захоплення групи підпільників енкавеесівці готували старанно й дуже таємно. Над усе хотіли знешкодити Василя Івахіва.

Якраз напередодні він перейшов кордон, бо ж перебував на нелегальному становищі на території Польщі, зустрівся із хлопцями, вислухав їхній звіт, проаналізував інформацію, отриману з інших джерел, і відчув небезпеку. Досвід підпілля вказував на реальну загрозу. Сказав товаришам дослівно: «Пора змінювати місце. У навколишніх лісах з’явились підозрілі, незнайомі люди, які нібито вибирають ділянки для вирубки». На ранок дорогою до своїх побратимів Василь побачив облавників, які оточили хутір. Вони залягли в сніг і чекали сигналу до наступу. За дивним збігом обставин, саме на 22 лютого був запланований перехід групи з Кулеб на нове місце.

У ніч із 21 на 22 лютого 1941 року великий загін, де було понад 200 енкавеесівців, виїхав манівцями з Бережан і взяв курс на Кулеби. Вночі хутір оточили, усі шляхи відступу були перекриті. Марія Янчинська зі сльозами на очах розповідала згодом: «Першим облавників помітив вартовий, якого виставляли задля безпеки. Про це він повідомив Григорія Москаля, який став зверхником після того, як Василь Івахів перебрався до Кракова».

Нападники строчили по хаті з кулеметів – аж відлунювало в навколишніх селах. Швидко зрозуміли, що їх помічено – підкрастися зненацька не вдалося. Потім запропонували оточеним скласти зброю і здатись. Замість відповіді пролунали постріли.

«Григорій Москаль звелів усім вилізти через заднє вікно і спробувати прорватися до лісу. Вискочило шестеро, а коли Іван Галай показався у вікні, з боку лісу пролунала кулеметна черга, йому прострелили обидві руки й він повис на підвіконні. Решта підпільників відкрили вогонь у відповідь. Але що вони могли вдіяти з пістолетами проти кулеметів та автоматів? – згадувала Марія Янчинська. – Вибігаючи з хати, хлопці ставали живими мішенями. Цей бій для них став першим і останнім: усі загинули. У кого не поцілила ворожа куля, той застрелився сам, аби не попасти живим у руки енкаведистів. Героїчну смерть прийняли побратими Григорій Москаль із Володимиром Лопушанським, які, обійнявшись, підірвали себе гранатою. Пораненого в голову та плече Івана Галая занесли до хати й кинули на землю, а я попросила, аби поклали раненого на ліжко. Облавники здивувалися і сказали : «Що, жаль бандіта? Але все-таки поклали. Забинтувати рани я не зуміла, допоміг зробити перев’язку санітар. При цьому, допомагаючи пораненому, зуміла домовитись із ним, як свідчити, аби хоч мене з двома малими дітками залишили в живих. Щоб якось допомогти господарям, помираючи, Іван Галай зумів сказати енкаведистам: «Не карайте, катюги, господаря, бо він нас прийняв під загрозою смерті».

Постріляні тіла підпільників енкавеесівці поскладали на сани, прикрили брезентом і повезли дорогою в напрямку Бережан. Досі невідомо, де їх закопали. Пошуки рідних результатів не дали. Господаря обійстя, Івана Янчинського, заарештували, тримали в бережанській і тернопільській тюрмах. Передач не приймали. Носила їх Марія щотижня даремно. Приходила додому пізно вночі втомлена, дітей залишала самих. Не нарікала на долю, мовчки несла свій хрест, молилася про загиблих і просила в Бога допомоги, сподівалася на диво. Всевишній почув її щирі молитви, і воно справді сталось. Чоловік урятувався, коли німці розбомбили тюрму в Тернополі на початку війни.

Пам’ять живе

Про героїв Кулеб складено багато віршів, деякі стали піснями. Їх передавали з уст в уста, допоки кирзовий більшовицький чобіт топтав нашу землю, политу кров’ю патріотів. Ще 1941 року біля обійстя Янчинських, на місці героїчної смерті підпільників, було насипано символічну могилу, на якій увічнили прізвища героїв. Ось вони:

​Гульовський Богдан – 21 рік, с.Добромилівка(Збараж)

Шуран Максим – 19 років, с.Щирів(Збараж)

Лопушанський Володимир – 18 років, с. Стратин(Рогатин)

Москаль Григорій – 27 років, с. Стратин(Рогатин)

Галій Іван – 21 рік,с. Стратин(Рогатин)

Шкапій Григорій – 19 років, с. Добриннів(Рогатин)

Солтис Василь -25 років, с. Подусільна(Перемишляни)

 

​За радянських часів цю могилу відвідували таємно, хоч її зрівняли із землею, а 12 липня 1997 року на місці Кулебської трагедії відбулося освячення меморіального пам’ятника борцям за волю України. Ініціатором його відкриття, основним проектантом і виконавцем оздоблювальних робіт став світлої пам’яті Юліан Павлів, уродженець села Нараїв, доцент університету «Львівська політехніка». Вшанування героїв відбувається тут щороку 22 лютого, а також у липні (бо влітку збирається більше людей).

Картинка

А Роман Шухевич у липні 1944-го стверджував: «Ми усі – вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я – свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того,що станемо добривом української землі.Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити».

 

Вгору